Черговий рік учні нашого ліцею з Лігниці поїхали на Лемківщину порядкувати цвинтарі. «Дітхнути» історичну пам’ять минулого світа, вкраденого насильством «акції Вісла» в 1947 р.
Проєкт приготувала головна управа ОЛ, а реалізує наша молодь з Лігниці.
Рятувати наши сліди, часом впадени хрести, по звичайне порядкуваня кладовищ, кошиням трави, вириваням кущів.
Проєкт став неначе новим обличям рейдів «Карпати». В задумі ОЛ як організатора проекту було, щоб через беспосередній зв’язок молодь могла пізнавати рідну землю предків і останні сліди по нас, щоб кладовища не заростали кущами, затераючи нашу відвічну присутність на Лемківщині і вкривали все перед обличям людей. Щоб і серця молодежі не «заростали» у несвідомости що можеме втратити останні сліди свого матеряльного тут існування. Подібно як рейди «Карпати» він стає едукаційом свідомости, де є суть пам’яті, і де є мої коріння.
Щоправда, молодь вчиться в нашій школі, в неділю ходить з батьками до церкви, але чи в повні має свідомость що рідна земля, там на Лемківщині щодня перед 1947 роком була наша?
Як проходило родинне чи сілське життя, яка там є природа?
На світі є різни проєкти, які мають викликати в людях добро. Люди допомагають хворим, дітям, ріжнима заходами, а тепер навіть через інтернет.
Дарують гроші щоб рятувати зелений світ на Землі.
Чи мешкаючи на Заході маємо ще в собі прагнення рятувати наш світ предків на Лемківщині? Вірю що так, коли батьки посилають свої діти які реалізують проект порядкували кладовищ. На щодень не їдемо на Лемківщину, а хочемо її чути, вірити що вона хоч лем духово, а однак є наша.
Від початку проєкту ми відвідали кладовища біля Криниці (Фльоринка) та Горлиць мін в Білянці, Боднарці, Волівеци і Чорним.
Я мав свідомість що молодь їде на землю предків однак не думав що в наступних поколіннях може жити так сильний зв’язок з земльом предків. Посвячена земля біля церков, могили на яких хрести створени переважно руками Бортнян, дають то містичне прагнення знання рідної землі і відчуваня самого себе і традиції предків. Прагнення це будять в молодих серцях любов до свого і ряд питань:
– Чи не за мало дбаю про своє?
Знаю що кожна відповідь є особиста і тільки дозріле життя вкаже чи молодь відповіла на «голос предків». Ми вчителі віримо що «голос предків» віднайде свою дорогу, бо учасники проекту вже його віднайшли.
Потреба зв’язку з земльом предків дає молоді живих емоції, часто закривани ту на вигнані.
Виїзди на Лемківщину є шуканям джерел — криниці історії предків, буджиням активности і задуми.
Тиша зароснених природом сел, лиш цвинтар і могили з схиленима хрестами, це дотик якби «смерті».
В тим краєвиді молодь в якої радість є натуральна, але хоче собі віднайти минуле, хоче віднайти душу в собі, стоячи над могилом прадідів.
Я чую цю радість в праці молоді в її душах і серцях, видно то і по праці вечерним співом і пошані до рідної мови і материнський зв’язок з Лемківщином та слідами предків.
Коли ми виїжджали з Лігниці мали різни думки. Чи буде погода, чи зробимо все що задумали.
Але спів і спогади про Ватри затишили питаня. Коли наближувалися до гір, іх краса зразу вказала ознаки нашої любові до Лемківщини і що «нам цне за нима» тут на Заході.
Покоління виросле на вигнаню щораз меньше має почуття жалю. Але воно хоче пам’ятати де її родинні коріння.
Подорож пройшла без несподіванок. Сонце привитало промінями сп’ячу молодь перед Вільхівцем. Після короткого закватерування в давній школі, тільки Борис Пецушок вибрав «стратегічний нічліг» на сіні. Поїхали ми до Сьвіржови Руської. Для мене особисто ця земля була незнана, мої дівдове походять спід Крениці (Новівси та Щавника). В більшости предки молодежі яка приїхала також є родом спід Крениці або Горлиць.
Коли ми приїхали на кладовище я мав перший раз сумніви чи треба там порядкувати. Природа приняла так тепло кладовище; барвінком, деревами помедже якима стоять хрести, створила винятковий світ, дарує покійним мир та спокійний вічний сон. Учні витягали галуззя, чистили хрести і бачили що цей цмінтар має вже опікуна — природу.
Треба згадати що місцеве надлісництво відвідує це місце. Добре це свідчить що живі пам’ятають про померлих – чужих не дивлячись на іхнє похоженя чи віру. Місце де стояла церква про це свідчить баня з хрестом, це найважливші сліди святости на цмінтері. Баня лежить між барвінком якій створив її зелений вінець. Вона якби вросла в землю, а в уяві якби під землею була дальша частина церкви, а може і ціле давне село, де час іншого виміру його затримав?
Копула неначе вросла в землю як наші предки котри віками відходили з Лемківщини.
Церкви не має, але вона в уяві стоіть між деревами котрих галуззя творять іконостас, а іконами є могили бувших мешканців Свіжової Руської.
Ця церковна копула свідчить що зло може вбити матеряльний світ, але не вбє душі людини, села чи народу.
Учні порядкуючи відкрили на пам’ятниках заросли фотографії, написи. Перед ними виростали обличчя на яких було видно повагу, почуття вартости що живу згідно з законами Бога та природи, шаную традицію предків в вірі та культурі. Що моє життя иройшло на рідній землі, де від віків лежать кості предків. На тих фотографіях затримався час де ми всі ще були на Лемківщині разом.
Про давне село свідчать також старі здичаві, овочеві дерева, які ростуть по лісі. Там в садах колись стояли наши хижи. А сьогодні тільки звірина приходить там по овочі. Але овочі вже не солодкі, дикі, чужі, якби забули вже про людей.
До цминтаря веде дорога при якій між деревами стоять каплички позбавлені хрестів, не знаю чи це зробив час, чи людська рука яка не лякалась Бога.
На кінець було вогнище місцевий лісничй допоміг нам, велика подяка йому за це.
Ми повертали до Вільхівця під вражиням єдности природи та цмінтера.
В суботу вже був кермеш св. Миколая. На Вілхівецкі сцені виступали наші ансамблі Дикі Бджоли та Горицвіт. Ми однак не забули про проєкт порядкуваня цмінтерів. Частина молоді порядкувала кладовище біля церкви в Вільхівци, інші пішли також порядкувати кладовище до Вільшної. Тут також ми відчували подібні вражиння як в Свіжові Руській. В Вільхівци учні могли побачити біля церкви нові пам’ятники на яких були написи в рідній мові, це свідчить що тут люде є свідомі і пам’ятають ким є.
Просто і ми чули що ми є в дома в себе.
А ще обставини в яких ми жили де всюди тиша та спокій, мобілька не діє, до найблишого магазину 5 км. А люде на селі бесідують по свому. Все творило атмосферу світа казкового де думка живе в людині довше як на заході.
Неділя то головний день кермешу. По урочисті Службі Божі, процеся на вколо церкви. Вільхівяане традіційно в народніх лемківських одягах. Потім програма артистична, виступили мін. наші ансамблі зі школи з Лігниці яких дуже тепло прийняла публіка. Вільхівець – незнана для нас лемківська земля, вже стала наша. Тут всім було добре. Ми як вихователі з п. Богданом Бухтом мали тільки одну проблему, молодь не хотіла вертати до Лігниці.
Без цивілізації та інших як оказуєтся речей можна жити і без мобілки також, почувались що тут іх місце як за словами пісні
– «То є та єдина під небом твоя земля».
Хочуть знати ким є і свідчити що Лемківщина свойом красом збагачує українську традицію та культуру в піснях, обрядах, але і в свідомости що найважніша є любов до рідної землі.
Тут подяка для Обєднання Лемків Канади, а передовсім для відділу Торонто за значну допомогу фінансову та покритя коштів виїзду.
Дякуємо що Ви вспераєте та вірите що цей проєкт будить минуле для майбуття Лемківщини. Ви також своєю допомогою засвідчили що є близько української школи з Лігниці. Вона діяла, діє і буде діяти для добра цілої нашої меншини в Польщі. Дякуємо членам гуртка ОЛ в Вільхівци за поміч, тепле приняття і опіку.
Будучи на Лемківщині на цвинтарях над могилами предків ми відчули що направду Христос Воскрес, а «голос предків» відказав нам Воїстинно Воскрес…
Адам Вєвюрка
